Прудконогою ланню проноситься час,
Якщо пити чай за розмовами.
І коли зустрінемось знову ми,
То ніхто на землі не розлучить вже нас.
Закрутить тілами і кине у вальс,
Затисне в обіймах, немов у лещатах.
Заcяє у темряві пропасть плаща,
У яку ми разом провалимось.
І це стане найбільшою із нагород —
Упиватися разом хвилинами,
Споглядати, як крани портові схилили
Свої довгі шиї жирафами в воду,
Й китом завис лайнер у висоті.
В світі стільки речей, щоб пізнати!
Та за шумом цієї кімнати
Лиш серця наші битимуться в темноті.
Ніби на світі немає цієї кімнати
Наче її ніколи і не було
Та стілець за дверима продовжує вперто стояти
Й невідомі пернаті на ньому звивають кубло
Або навпаки лише ця кімната існує
І в ній немає нікого крім тих обох
Що сплелися в обіймах і вперто чекають весну і
Здається до її приходу уже не заснуть